Маєш інформацію? Поділись! Розміщення реклами на порталі

Розділи

 Про нас
 Тех-Каталог
 Прес-Каталог
 Книгарня
 Радіореклама
 Радіонавчання
 Радіоанонс
 Новини радіо
 Радіожиття
 Радіоакції
 Радіостанції
 Радіорозклад
 Радіопродакшн
 Радіолінки
 Радіостатті
 Радіозакони
 Радіословник
 Радіочиталка
 Радіоформати
 Радіорейтинґи
 Радіомузей
 Поради
 Реклама у нас
 Оголошення
 Партнери
 FAQ
 Головна
 Мапа порталу
Пошук в Мережi:


uaportal.com
   

Відвідайте:


"Українське Радіо"

Спілкування

 Гостьова книга
 Форум
 Чат
 Контакти

:: Бібліотека порталу ::

Радіостатті
 
Тех-Каталог Маєш інформацію? Поділись! Радіонавчання Маєш інформацію? Поділись!
 

Штрихи до портрета

Леся САМІЙЛЕНКО:

:: У прямому ефірі я отримую справжній драйв! ::

Газета "Говорить і показує Україна" №43 (2599), 17.10.2007

  Розміщення реклами на порталі  
  Радіореклама  

     Одна з ведучих музично-інформаційної програми "Знакова постать", що виходить на каналі Духовного відродження "Радіо Культура" - Любов Василівна Голота. У її творчому доробку десять поетичних збірок, сотні яскравих публіцистичних інтерв'ю та матеріалів, зокрема книга "Сотворіння", роман "Епізодична пам'ять", просвітянський тижневик "Слово Просвіти", який вона створила та очолює на посаді головного редактора протягом багатьох років. А ще - друг, мудра дружина й мати. Чого б, здавалося, ще бракує цій енергійній та харизматичній жінці? Вона досить успішна і цілком має право розслабитися та користуватися усім тим, чого досягла. Проте вже майже рік пані Голота щочетверга виходить у ранковий ефір, щоб протягом майже двох годин спілкуватися з гостями передачі та радіослухачами каналу. А це відповідально і, водночас, не просто. Тож саме про це ми і розговорилися. Що означає радіо у житті Любові Голоти і чому вона погодилася стати ведучою однієї з найпопулярніших програм каналу "Культура".

      - Як Ви розпочинали свою журналістську діяльність на радіо?

     - Відразу після закінчення дніпропетровського державного університету я працювала у обласних газетах "Зоря" та "Прапор юності". Друкувала нариси про людей і мене помітила Людмила Петрівна Шведова, завідуюча редакцією літературно-драматичних передач обласного радіо. Вона й запропонувала співпрацю, а мені, чесно кажучи, дуже хотілося спробувати себе на радіо, тож погодилася без вагань. Спочатку працювала як журналіст-культуролог. Мені здавалося, коли ти володієш не лише словом, але й голосом - це пік професійності, якої я завжди прагнула. Але так продовжувалося недовго, бо у ті часи уникнути барабанного ритму ідеології було практично неможливо. Я пішла працювати до редакції сільгосппередач, де моїм обов'язком було робити ранкові п'ятнадцятихвилинки, під назвою "На сільській радіохвилі", а також радіожурнали "Рідна природа" та "Веселка", які висвітлювали соціально-культурне життя села. Крім цього я зустрічалася з різними людьми і мала змогу відвідати всі райони дніпропетровської області - воістину центр України. Не йдеться про географію чи обраність, просто виходячи з того, що саме там представлені всі індустріально-технічні принади часу, а також надзвичайно колоритна та неповторна природа. А найголовніше, що цей край має багатющу історію, починаючи від скіфів до козацтва. Мене завжди цікавила історія мого краю, його мистецькі школи, зокрема живопису. А яким багатством є Приорілля та Нікопольщина, місця козацьких січей! Нас на радіо забезпечували транспортом, тому з пересування не було жодних проблем - можна було все об'їздити і побачити на власні очі. Відрядження вимагали швидкого виконання завдання, а оперативність притаманна моєму характерові. Звісно, хотілося писати про письменників, художників, музикантів, але людей села знала і любила (я з родини хліборобів, мій батько був агрономом), тому роботи у цій сфері журналістської діяльності не лякалася… Спільну мову з селянами завжди знаходила легко.

      - А чим імпонувало радіо?

     - Швидше тим, що у радійному репортажі, на відміну від друкованих ЗМІ, які піддавалися найсуворішій цензурі, можна було дати живий голос людини і пряму мову, що найяскравіше характеризує особистість. Саме це і приваблювало найбільше. Пригадую листа, якого мені прислав сільський баяніст: "Я - сліпий, але дуже люблю Ваш голос, тож прокидаюся рано, щоб послухати Ваші передачі. Я Вам довіряю…" Оце і є моїм найбільшим орденом, отриманим за радійну роботу. Пропрацювала я на радіо у Дніпропетровську сім років. Згодом переїхала до Києва, де пішла працювати у видавництво "Молодь". На той час вже була членом Спілки письменників, мала кілька книг… Проте завжди згадувала свою попередню роботу, яку старі радійники ще пам'ятають - треба було розшифровувати, давати текстовий зміст репортажів, нарисів, потім обробляти так, щоб в ефірі не чутно було навіть дихання. Настільки все ретельно чистилося… Але все одно залишався настрій, простір, справжність. А ще мені випало щастя працювати з дуже хорошими журналістами: Олександром Токарем, Людмилою Шведовою, Семеном Ковальчуком та Миколою Безуглим, котрий допоміг мені стати професіоналом на радіо. А ще він бува справжнім краєзнавцем. Саме від нього я почула цікаві деталі про Валер'яна Підмогильного, нашого земляка, про Григорія, Сави Божка, Епіка та інших відомих земляків. На дніпропетровському радіо були прекрасні режисери, з якими не лише зручно працювалося, адже кожен з них цінував працю журналіста і намагався зберегти у передачах найголовніше. Радіо - це можливість записати та подати в ефірі і спів солов'я, і хлюпіт води, і голос живої природи. Але найголовніше те, що мірилом тодішньої високої журналістики були прості люди. Зараз цього дуже бракує. На моє глибоке переконання, саме ці "маленькі українці", як зараз їх називають, і є великими людьми могутньої держави. Не думаю, що розпіарені обличчя політиків, котрі нині просто таки затінили і акторів, і митців, і співаків, є саме тим матеріалом, що прикрашає журналістику. Зараз 99,9% героїв публікацій - люди, які так добре обіцяють,.. але нічого не роблять. Не треба забувати, що, на жаль, цілий пласт людей старшого покоління поволі відходить, а їм є що сказати. Спробуйте знайти у ЗМІ матеріали зі спогадами чи розповідями про літніх людей. Пройде років десять і це вже буде справжня українська Атлантида, яка сховає історії українських родів.

      - Виходячи з таких роздумів, Ви, напевне, саме тому і повернулися на радіо?

     - На радіоканал "Культура" я прийшла з авторською програмою "Очевидець і літописець", яка мала на меті обговорення яскравих подій, очевидцями яких є всі ми, але коментарі до них беру у людини, котра має хист до літописання і може оцінити її у історичному та філософському розрізі. Була у мене ідея, яку можна реалізувати лише за допомогою радіо. Зробити історію України у літописах українських родів. Адже кожна родина має і митців, і творців, і героїв, і десидентів, і несправедливо покараних. Прозвучала б наша історія з вуст різних поколінь, а потім взяти, та й надрукувати ці фактичні матеріали у "Слові Просвіти". Вибрати найяскравіші і видати книгу родових літописів. Я докладу максимум зусиль, щоб реалізувати цю ідею.
     Спілкування з людьми у прямому ефірі - це розкіш, від якої спочатку хотіла відмовитися, бо головним інструментом радіожурналіста є голос, який, на жаль, старіє. Тож не без вагань пішла на пропозицію Леонтія Даценка. Але ризикнула і нині у прямому ефірі отримую, як каже молодь - "справжній драйв і кайф". Голос - інструментарій радіо, але і досвід багато чого значить. Тому зовсім не шкодую, що повернулася.

Розмову вела
Леся САМІЙЛЕНКО

• Перейти до решти статей 2007-го року       • Перейти до статей за інші роки
  Розміщення реклами  
  Розміщення реклами  
  Вгору  На головну  Мапа порталу  Контакти
 

:: Наш хостер ::
"ColoCall"

 

Відвідайте:


"Подих ефіру"

Журнал "Телерадіокур'єр"

Газета "Восточный проект"

Західно-українська
банерна мережа

 

Українська Банерна Мережа
 

Українські 120x60
pagerank searchengine optimization
Rambler's Top100
Сова - поиск в Украине

© Борис Скуратівський, 1999-2018